Кращі текстові рецензії 14-17 років (2021 рік)

Рецензія Михайла Мерзлякова на книгу “Листи з того світу” Сергія Бута

Куди ви вирушите, приїхавши у Львів? Звісно, на кладовище. А що будете там робити? Ну як “що”? Копати. Вам може здатися дивною така логіка, але саме так думає звичайний студент із міста Лева Андрій Багрій.

Роман “Листи з того світу” Сергія Бута , виданий 2014 року, – це книга, що “розірвала” в моїй голові всі шаблони української літератури. Я, як людина, що дуже скептично, або навіть негативно ставиться до неї, під час читання відчув такий собі шок: я не міг повірити, що книга українського автора виявиться настільки цікавою!

Здавалося б, що тут такого? Історія про дивного хлопчину, який переїхав жити до ворожки, а тій ввижаються духи. Разом вони намагаються зрозуміти, що то за примари. Але автор настільки філігранно працює з деталями, саспенсом, що неможливо відірватися. Кожен наступний розділ, аж до фіналу, лишає більше питань, ніж попередній. З кожною сторінкою читачеві відкривається все більш жахлива, та від цього не менш цікава картина. Сергій Бут так майстерно інкрустував діаманти сюжетних ліній у єдине кольє, що сюжет здається ідеальним. На мій погляд, містика є родзинкою роману. Усі обставини складаються так, що читач не може зрозуміти що до чого аж до останніх сторінок. Хоча деякі питання залишаються відкритими навіть після фіналу.  Як казав сам автор: “«Листи з того світу» – історія з багатьма невідомими”.

У книзі є немало “чехівських рушниць”, що вистрілюють саме тоді, коли про них забуваєш. Маленькі деталі призводять до жахливих подій. Найкраще можна це зрозуміти лише під час повторного читання, бо тоді всі персонажі, події постають перед нами у діаметрально протилежному світі. Так, у цій книзі є кліше, однак воно дає читачеві можливість краще розібратися у характері персонажів, відчути себе більш близьким до них. Самі герої, як головні, так і другорядні, прописані добре: у кожного своє життя, характер, навіть манера спілкування. Усі персонажі є важливими для сюжету. До вподоби мені ще й те, що в другій половині роману герой залишається сам-один зі своєю проблемою, бо та, хто його підтримував, більше не може цього зробити. Схожих прикладів у літературі світу дуже багато: Гаррі Поттер залишається без Дамблдора, Мідорія – без Всемогутнього тощо. Прекрасно, що ця історія не про непереможного воїна, не про немічну покритку, а про звичайнісінького студента Андрія, що потрапив у вихор таємниць та загадок.

Мене фінал трохи розчарував. Я чекав дещо іншої розв’язки. Однак, якщо задуматись, то такий кінець більш логічний. Саме з нього я виніс уроки: “Завжди треба бути обережним і уважним”, “Не довіряй незнайомцям”.

Не сумніваюся, що розчарувався я ще й тому, що це – кінець. Дуже не хотілося відриватися від неповторної атмосфери старовинного міста Лева, що його так майстерно описав Сергій Бут.  “Цілий Львів – то музей просто неба…” – каже автор. І він розкриває красу цього міста, показуючи ії читачеві у рядках свого роману: площа Ринок, монастир Бернардинів, Личаківське кладовище тощо. Кожна старовинна вуличка, кожний дім – усе прописано автором до деталей. І саме це створює неповторний затишок, спокійну атмосферу міста Лева. Читач наче сам опиняється в лабіринті старовинних будівель та підворіть, що повторюють химерні сплетіння подій роману.

Цей роман зайняв своє місце на полиці моїх улюблених книжок. Ідеальна комбінація містики та реального життя закохала мене. Усі сім годин читання я просто не міг відірватись. Вважаю, що ця книга просто має стати класикою української містики. Вона вже здобула перемогу в “Коронації слова”, що є фактом її геніальності. Я впевнений, що “Листи з того світу” – роман, що закохає в себе кожного. …Так, дві карти Львова у мене вже є, залишилось купити лопату – і рушаю.

Рецензія Євгена Казакова на книгу “Ворошиловград” Сергія Жадана

«…В мене є впевненість у дні вчорашньому. Іноді вона теж тримає»

Коли ви вперше беретеся читати найвідоміші твори Сергія Вікторовича Жадана, то одразу відчуваєте характерну для пострадянських письменників постмодернізму декадентно-урбаністичну індустріальну атмосферу. І хоча слова ці звучать літературно й красиво, усім відома балабанівська «естетика» занепаду, котру наслідували багато діячів мистецтва після 80-90 років.

Але чи дійсно ця культурно-історична меншовартість по-російськи відчувається в творі справжньої рок-зірки сучасної української літератури? Чи є Жадан постмодерністом? І найголовніше: чи варто відмовлятися від пам’яті?

«Ворошиловград» – роман Сергія Жадана, котрий у 2010 році в світ випустило харківське видавництво «Фоліо». Він був визнаний спільнотою читачів і критиків одним з видатних літературних творів свого часу. «ВВС Україна» назвали роман найкращим за десятиліття. Він потрапив до Топу-100 найкращих творів української літератури за версією вітчизняного ПЕН-клубу. Його переклади багатьма світовими мовами. А в спробах осмислити роман автори рецензій, фільмів, коміксів створювали свої твори мистецтва.

Ця книга – третя велика робота літератора. До цього: романи «Депеш Мод» і «Anarchy in the UKR», маловідомі збірки поезії і прози тощо. Наразі мене мало цікавить повний аналіз творчого спадку Жадана, але банальне розуміння хронології не завадить в розкритті деяких важливих фрагментів «Ворошиловграду». Насамперед, в розумінні його стилю.

Постмодернізм складно вмістити в один термін. За визначенням американського теоретика літератури Іхаба Хабіба Хассана, складовими постмодернізму є конформізм, запозичення та самоповторення, гра тощо. Головною характеристикою напряму є іронія, сатиричний погляд на все, що існує не тільки в мистецтві, але й загалом у світі. У програмі з української літератури за 11 клас автор визнається саме постмодерністом, але на моє глибоке переконання Жадана давно вже не можна так називати, і я навіть не впевнений, чи можна було називати колись.

Деякі фрагменти постмодернізму можна було помітити й в найпершій поетичній збірці Жадана «Рожевий дегенерат» (чого варта сатирична передмова, написана автором про себе від третьої особи), або в коротких історіях з «Біґ Маку», або в діалогах «Депеш Моду», але всі ці приклади вщент розбивають твердження про постмодернізм після глибшого вивчення. Найцікавіше доводити цю думку на основі «Ворошиловграду».

Роман відверто, іноді жорстоко розповідає про життя молодого чоловіка Германа, уродженця Луганщини, який собі напівлегально бідкається в Харкові. Одного ранку йому телефонує друг Коча і розповідає про брата, який раптово поїхав у Амстердам, про заправку, що лишилася без господаря, про необхідність і про рідний край, тож герою доводиться повернутися на батьківщину, де він зіштовхується з бандитами й власним минулим.

Твір умовно можна поділити на дві складові, які йдуть паралельно. Подорож героя вокзалами й випаленими степовим сонцем містами – захоплююча та комічна авантюра з простими, але намальованими яскравою фарбою персонажами; подорож внутрішня – трагедія протагоніста в непідконтрольних обставинах, моральний конфлікт щодо плинності часу, філософський диспут між минулим і майбутнім. Твір також має кілька вражаючих своєю щирістю романтичних ліній, що містять неймовірні за своєю суттю глибокі душевні діалоги.

Така відвертість не дозволяється мені називати цей роман постмодернічним. З тим, іронія в творі займає далеко не останнє місце, тож правильно було б назвати «Ворошиловград» найяскравішим прикладом літератури метамодернізму, який базується на чергуванні комічного й відвертого.

Роль комічних персонажів у книзі виконують бандити. Їх автор дуже швидко із серйозної для героїв опозиції перетворює на блазнів. Довгий час лише  головний антагоніст книги Марлен Владленович – якого Герман порівнює з Троцьким, а особисто мені він видається Ринатом Ахметовим –  зловісно з’явиться десь в історії. Про нього часто згадують і говорять як про Сатану, але коли протагоніст зіштовхується з ним віч-на-віч, той втрачає будь-який пафос. Звісно, лиходії роблять і дійсно неприємні вчинки, які можуть шокувати читача, але цього не вистачає для реабілітації їх як всепоглинаючого зла. І це не було б проблемою, якби кульмінація не була зав’язана на прямому конфлікті з ними. Через відсутність гідного антагоніста фінальна сутичка серйозно програє. На тлі філософського змісту банальна «стінка на стінку» зовсім не вражає. Це мінус.

Найголовніший діалог книги – розмова Германа з жінкою Олею про школу. Саме в цій сцені я нарешті зрозумів вибір назви. Говорячи про Ворошиловград ( з 1990 року Луганськ) протагоніст каже: «Тепер уже й міста такого немає, а я кілька років розповідав про нього німецькою мовою». Саме тут автор найкраще розкриває тему твору, яку він озвучив у одному з інтерв’ю: «Це певна така ландшафтна порожнеча. Певні западини часу і простору, де час зупиняється або взагалі зникає і виникають такі собі чорні діри (…) у минулому, майбутньому, теперішньому. І от власне про спроби заповнити чорні діри або спроби дослідити їх – про це книга». Виводячи з твору будь-яких лиходіїв Жадан залишає героїв один на один із собою. Залишає їх у прекрасній, меланхолійній реальності підсвідомості. Герману в цій реальності є що шукати. Оточуючий світ на кожному кроці задає нові питання, від яких залежить життя і благополуччя не тільки його, але і його друзів. Саме вони намагаються спрямовувати протагоніста на боротьбу, але до самого кінця твору він, здебільшого, плине за течією.

Герман – нетиповий персонаж-обраний. За всіма канонами він став центральної фігурою подій через обставини від нього незалежні, і, по ідеї, він має спершу видатися читачеві, як то кажуть, не рибою, не м’ясом, а згодом, пройшовши крізь важкі випробування, змінитися і подолати «дракона»; але на диво – цього не відбувається. Герман дійсно стає перед муром буття з обличчям Гамлета, він має серйозний внутрішній конфлікт, але не робить жодних висновків з особистих програшів чи перемог, що знецінює його розумові пошуки. Але не думайте, що це є проблемою твору. Такі яскраві речі роблять персонажа живим.

Герман не просто так називається головним героєм. Всі персонажі, що оточують його, спрямовані на написання читачем морального портрету протагоніста. Так, Коча є уособленням спогаду про веселе минуле, Травмований – спроба старої моделі поведінки пристосуватися до нового світу, Оля – мужня боротьба за своє, пастор – метафоричний Мойсей чи Ісус, що має вивести загублених «у часі й просторі» до бажаного; не просто так він говорить до героїв притчами, одна з яких стала епілогом роману.

Дивовижно, що сучасний читач новонародженої України має цей роман за актуальну інструкцію «Як не треба робити», а не за «меншовартість по-російськи», як назвали роман деякі рецензенти раніше. Чи то через влучне відображення своєчасної реальності, відлунням якої стали відомі події 2014 року, чи то за інших чинників, але «Ворошиловград» неймовірно просто лягає в сьогоднішній погляд на боротьбу за пам’ять. Боротьбу за землю. Врешті, боротьбу за своє… Звертаючись у майбутнє умовний пастор дивитися в очі умовного Германа, який зробив свій вибір, або ж стоїть на роздоріжжі. Дивиться у очі з німим питанням: «Чи варто відмовлятися від пам’яті?»

Рецензія Ігора Бобулича на книгу “Anarchy in the UKR” Сергія Жадана

«Anarchy in the UKR» –   це моє перше знайомство з творчістю Сергія Жадана. Радію з того, що  знайомство з сучасною українською  літературою почалося саме з неї, бо, чесно кажучи, віддаю перевагу  зарубіжним авторам. Гучна назва, яку не міг оминути. Мною керувала  бажання розібратися у семантиці назву твору, з’ясувати що ж таке та «анархія». І  ось  вже занурився  разом з головним героєм у світ заперечення, невизнання, безвладдя та хаосу. І, як не дивно, вималювався   шлях до розуміння, визначенності, пошуку себе.

Ця книга є незвичайним щоденником.  Не можу порівняти її з іншим твором, який колись доводилося читати. Текст  має чітку хронологію і  є  нотатками життєвих  спостережень Сергія Жадана. Тут йдеться про шлях, який пройшов автор, його спогади, становлення, погляди на минуле та оцінка тих подій, які відбувалися в житті головного героя з точки зору  його сучасного. Важливу роль відіграють заголовки, через які можна простежити дорожню карту  цілого покоління. Покоління, яке народилося в  СРСР, становлення якого відбувалося у буремні 90-ті, у тій  новій перезавантаженій країні. По суті –  це покоління моїх батьків. І хочеться все більше і більше занурюватися у світ Сергія Жадана, як носія пам’яті; проживати  ті події, мандрувати  Східною Україною, місцями боїв  українських анархістів; святими місцями,  що  виявляють  порожнечу, травматичну відсутність зв’язку з минулим.

Шлях  автора, як на мене, нагадує  філософію  Шопенгауера. Сергій Жадан здатний мислити песимістично. В описах речей я відчую його переживання,  біль, ейфорію, любов, ненависть, щастя, невизначеність, розпач, тугу, безбашеність. Автор підтверджує думку філософа про те, що найістотнішою умовою для життєвого щастя є те, що людина має в собі самій. Так  і герой твору, як той сосуд,  наповнює себе подіями, спостереженнями, переживаннями.  Автор стверджує, що «ніколи не міг по-справжньому відчути себе причетним до тих великих і фантастичних подій, котрі відбувались навколо» нього  протягом усього мого життя, йому вдалося дистанціюватись від того, що відбувалось, «мати свою фору в часі й просторі, аби подивитись на все це збоку, аби зуміти зафіксувати і запам’ятати найменші деталі й подробиці, а зафіксувавши, ховати їх від сторонніх очей, ніби опіки на шкірі».

Автор книги – бунтар, панк, волелюбна людина. Тільки подивіться на те, що і як Жадан описує: насолоджується музикою,  займається коханням, мандрує по багатьом цікавим місцям, захоплюється урбаністичною  естетикою вокзалів, поїздів, спілкується  з друзями, знайомими та незнайомими людьми. Автору потрібні всі ці моменти, бо саме вони роблять  його вічно молодим. Вони й складають його власну філософію анархії-свободи.

Сергій Жадан – фанат музики. Я знайомий з дискографією гурту Sex Pistols. Отже, побачив, що серед свого естетичного досвіду автор виокремлює музику, називаючи її вищим із мистецтв. «Жити швидко, померти молодим (десять треків, які я хотів би почути на власних поминках)» – таку назву має четверта заключна частина  книги. Цікаво, що  назву «Anarchy In The UK»  культового панк-гурту 70-х років «Sex Pistols», Жадан використовує  для назви своєї книжки: «Anarchy In The UKR».  Вона  для Жадана є копією його волі, дозволяє відчути універсальні почуття та емоції, очищені від повсякденних деталей. Матеріальним  утіленням цього мистецтва є власне книга автора. «В цьому житті немає нічого крім тебе і твого саунду», – на цьому наголошує автор. Ці слова і є філософією музики у книзі Жадана. Саме вона, музика, додає тексту певної атмосфери, робить його фактурним, цільним та надає драйву.

Я вважаю, що ця книга буде актуальна як для дорослих , так і для підлітків. Кожен побачить у ній своє, але щоб зануритися в цей світ, треба знати епоху вісімдесятих, дев’яностих, нульових. Я тепер її знаю. Я її відчув та  співпережив. Сергій Жадан став голосом того покоління, бо він сам є ним. Після прочитання книги по-іншому дивишся на власне оточення. Книга наповнена свободою: «Свобода дається нам від народження й супроводжує нас протягом цілого життя. Тому всьому доброму в цьому житті ми завдячуємо саме їй. Усьому поганому, до речі, теж… Найбільше свобода нагадує троянди». І колеться, і хочеться.

Ця книга утвердила в мене у думці, що історію свого народу можна вчити  також не лише зі сторінок академічних підручників, а й  крізь призму  літературного твору, навіть якщо  є місце художній  вигадці, то все одно це дає картину  життя цілого покоління. Тому раджу тобі , читачу, прочитати цю історію. Впевнений, що  краще зрозумієте своїх батьків і будуть ближче й тепліше ваші стосунки.