Кращі текстові рецензії 10-13 років (2021 рік)

Рецензія Микити Любченка на книгу “Відчайдушні: повість-детектив” Сергія Гридіна

Цієї весни я прочитав цікаву повість – детектив «Відчайдушні» Сергія Гридіна, і вона запала мені в душу. Тільки – но уявіть! Мої канікули, як і в головних героїв твору, теж проходять у селі в улюбленої бабусі та дідуся. Ми з друзями так само приїжджаємо з різних куточків країни, як Дмитро, Андрій, Павло та Катерина, щоб «відпочити від міського смогу» та допомогти рідним. І подібно їм мріємо про справжні пригоди! Розумієте тепер моє захоплення! Ще й назва – «Відчайдушні»! «Скільки ж у творі, напевно, небезпечного та дивного?!» – подумав я і не помилився. Це не просто книга! Це засекречена автором інструкція до цікавих літніх канікул. Гадаю, я зміг її «розкодувати», і радо поділюся кількома основними положеннями.

Пункт 1. Варто розбудити свого внутрішнього детектива. Саме це випадково зробив Дмитро, прочитавши «Пригоди Шерлока Холмса» А.Конан –Дойля. Тому – то прохання завжди гостинної бабусі поїхати з Озерного додому непросто здивувало хлопця (погодьтесь: нетипова ситуація), але й викликало підозру. Виявилося, що в селі почали зникати діти: «Кажуть, що то якесь чудовисько по лісах бігає. Чупакабра чи що?» Нічого собі зав’язка! Що ж тут може вдіяти недосвідчений юнак?

Пункт 2. Неодмінно зібрати команду. Пригоди – це цікаво, але ліпше бути не одному. Так і веселіше, і спокійніше. Особливо, коли з тобою Каратист і Терорист. Уже маєте ідеї, чому хлопців так прозвали?

Пункт 3. Взяти до себе дівчинку. По – перше, у них зовсім інший погляд… Та на усе! Це суттєво допомогло хлопцям під час розлідування. А по – друге, є змога, стати героєм. Треба лише перед очима прекрасної дами сміливо піти на ворога з пістолетом у руках (і то нічого, що він іграшковий)… Зате потім у лікарні вона «несміливо стисне руку, і…кудись щезне увесь біль….»! Наче в кіно. Таке воно, перше кохання, – сентиментальне. Та й не тільки перше! «Я їй шоколадку залишив і додому…» – розповідає про свої нічні пригоди прихильник бабусі Дмитра, дід Василь. І це вже літня, досвідчена людина! А вночі. Потай. Зворушливо! Я щиро переймався тим, чи відповість вона йому взаємністю. Адже дорослі – це ще більші діти, ніж ми! Задається, Катруся швидше обрала, кому надати перевагу. А ти вже здогадався, про кого мова?

Пункт 4. Вірити у неймовірне! Було цікаво читати, як все село боялося пса – привида, наче чорт ладану. Але саме відчайдушним вдалося розкрити його секрет! Як і бабусі – «відьми», дуже схожої на ту, що радо частувала Гензеля та Гретель. Страшно? Цікаво? Що ж насправді відбувалося в Озерному – це загадка, яку розгадає справжній Шерлок Холмс. Щиро рекомендую до прочитання дітям 10 -15 років. Гарантую: ви захочете це відтворити! «А літо тільки починається…»

Рецензія Анастасії Сохи на книгу “Еко-історії для моїх маленьких друзів” Богдана Красавцева

Нещодавно до мене в руки потрапила книга «Еко-історії для моїх маленьких друзів», яку написав сучасний автор Богдан Красавцев. Ці науково-пізнавальні оповідання можна прочитати як українською, так і англійською мовою (Перекладач: Олена Мухіна). Ця особливість мені дуже сподобалась, я навіть читати почала спочатку англійською мовою, але зрозуміла, що не все розумію))), тому спершу читала українською, і потім – паралельно – англійською. Автор дуже цікаво під час  розповіді своїх видумано-невидуманих історій розказує про сучасні проблеми екології, ставлення до особливих людей, до природи, до тварин.

Книга в першу чергу мене зацікавила тим, що вчить дітей ще змалечку турбуватися про навколишнє середовище. У ній є малюнки як кольорові, так і чорно-білі (Художник: Олександра Красавцева). Якби ця книга була моя, то можна було б їх із задоволенням розфарбувати. Бо я люблю малювати. А на останній сторінці є своєрідний щоденник «Твої еко-перемоги». Що вчить кожного бути дієвим і відповідальним за світ довкола. Дуже цікавим також у книзі є те, що незрозумілі або мало вживані вислови відразу ж пояснюються. Наприклад, хто така ЕКО-СВІДОМА ЛЮДИНА, що це МРТ, БІОРОЗКЛАДНІ або БЕЗФОСФАТНІ МИЙНІ ЗАСОБИ. А також додаються поради, до кого можна звернутися за допомогою у разі потреби. Наприклад, до батьків, щоб дізнатися про креми від комарів тощо, чи звернення до підприємств, які у твоєму місті забруднюють повітря. Даються поради, як утилізувати батарейки чи садити й доглядати дерева. І все це виділено кольорами, іншим розміром шрифту, вставками. Не помітити чи пропустити неможливо – увага сама звертається на ці місця.

Кожну розповідь супроводжує цікавий співбесідник з двома парами рук – УІМ. Ми з братом вигадали йому розшифровку: Універсальний Інтелектуальний Мозок або Унікальний Інтер Мульт. Окрім того, що він дає поради, він немов розмовляє з тобою, постійно ставить питання: «Як ти думаєш, чи багато в твоєму місті заводів та підприємств, що забруднюють повітря?», «А що б ти зробив на місці Уца?» або «А в яких музеях ти бував і де тобі сподобалося?»

У книзі є 8 оповідань, які зовсім різні. Ось, наприклад, у першій історії розповідається про хлопчика велетня, який був дуже чуйним і ввічливим. Коли сталася біда і налетів сильний вітер, він не сховався, а допомагав людям дістатися до укриття.

Моєму здивуванню не було меж, коли вітер підняв велетня високо-високо вгору, та хлопчик не злякався, а ввічливо розмовляв з ним.

Вітер був добрий, він показував розумному хлопцю як люди забруднюють землю заводами, автомобілями, речами повсякденного вжитку. Також мудрий вітер дав пораду як запобігти цьому лихові. Розповів як економити світло та газ, воду. Цими порадами хлопчик поділився з друзями, батьками і сусідами! Відтепер ми будемо еко-свідомими, бо коли всі правильно робитимемо, світло не згасне в наших будинках, газ не закінчиться, а річки не зміліють.

Найбільше мене вразив персонаж оповідання «Металева голова» хлопчик Уца, який мав особливість – металеву голову. Він виявив це випадково. Спочатку така незвичайна річ його бентежила, навіть лякала. Та головне, що батьки підтримали дитину, навіть лікареві показали, і лікар заспокоїв: «- Уце, залізна голова відтепер – твоя особливість. Використовуй її на повну.» І УІМ додає: «Кожен важливий в цьому світі, тому треба завжди шукати порозуміння та уникати образ та конфліктів».

Всі люди різні, мають свої особливості, та це не заважає займатися улюбленою справою і бути успішним.

В оповіданні «Джеремі рятує море» розповідається про хлопчика, який відпочивав на морі і побачив, що воно дуже брудне. Хлопчик був здивований: чому люди так забруднюють море? «- Бо вони не поважають природу!» – відповів батько. Коли син з батьком очистили море, воно їм подякувало. І потім ще розмовляло з хлопчиком про те, як йому боляче від бруду.

Коли забруднюють воду, ніхто не думає про їх мешканців, як їм важко жити. Перш ніж щось зробити, подумай про наслідки!

В оповіданні «Чорнице, не плач» йде мова про дівчину, яка мріяла стати вчителем. І одного разу вона зі своїм братом пішла збирати ягідки і побачила діда, який це робив гострим інструментом. Дівчина лагідно привіталася і розповіла йому, що не можна так робити. І вони допомогли з братом зібрати повне відро ягід, не завдаючи шкоди чорниці і порозумівшись з дідусем.

В інших історіях автора можна зустріти Гриця, який любив дерева і «його душа співала – так він любив, що є на цім світі дерева»; Оксанку й Ба – дуже кумедну батарейку; маленького скульптора Карло з різнокольоровим другом – песиком Дзьобо; Іринку та її іграшку кролика, які любили чистоту.

Коли я почала читати книгу, мені дуже сподобалося, що хлопчик велетень з Харкова. Раніше я ніколи не зустрічала згадок ні про Луганськ, ні про інші міста Східної України. А потім звернула увагу, що по цих історіях можна вивчати особливості всієї нашої країни. Крім промислового Сходу, тут можна разом зі Джеремі побувати на відпочинку на морі в Одесі, зібрати чорницю в лісистій Київській області та разом з Грицем посадити дерева у Чернівцях, а з маленьким скульптором Карло зі Львова дізнатися, що там є цікавий музей Іоана Пінзеля. Мені здається, що ця книжка своїми розповідями не тільки виховує еко-свідомих людей, а й об’єднує всіх дітей України.

Взагалі, твори сучасних письменників мені подобаються більше, ніж класиків. Вони торкаються сьогодення, розповідають про проблеми. А головне, показують шляхи їх вирішення! Доступно, зрозуміло для дітей і з добротою, на позитиві.

Коли я виросту, то теж хочу стати письменником і писати багато творів для дітей.

Хочеться закінчити цитатою автора – зверненням до дітей : «Я вірю в твій талант, адже ти  – унікальна людина! Твори добрі справи та змінюй світ довкола!».

До речі, продовжити спілкуватися з автором пізнавальних історій можна ось тут: kybkolo@qmail.com. І я хочу дати відповідь на одне з його питань: «Як дбає про довкілля твоя родина?»

Ми користуємося енергозберігаючими лампочками, опале листя, бур’ян та відходи господарства компостуємо у спеціальному місці, щорічно насаджуємо нові рослини в садку (нещодавно садили барбариси) тощо.

Рецензія Ганни Жаданової на книгу “Інтернат” Сергія Жадана

Ви, мабуть, скажете, що «Інтернат» Жадана – це зовсім не дитяча книжка. Що дівчині мого віку неможливо зрозуміти і осягнути все те, що автор хотів у ній показати і донести. Можливо, це так. Але це не про дітей Донбасу. Дітей, які на собі відчули всі жахи війни, які описані у романі. Ми, хлопці і дівчата Сходу, подорослішали дуже швидко. Тому для мене ця книга не про війну, а про життя.

Січень 2015. Учитель з прифронтового міста іде забирати племінника з інтернату, який лишився по той бік. 3 дні дороги… Небезпечної, жахливої, виснажливої. Такої знайомої, але водночас невідомої.

Коли раніше читала книжки про події якоїсь війни, то вони здавалися чужими, далекими, незрозумілими, часом нереальними.  Хто б міг уявити, що нам доведеться пережити усі ці страхіття. І зараз, читаючи роман Сергія Жадана, не лише розумію про що він, а чітко бачу страшні картини, які зображені, чую вибухи градів, мінометів (уже можу їх розрізняти) і постріли, та, як би дивно це не звучало, відчуваю спертий запах підвалу ….точніше пригадую, бо він відклався у пам’яті на все життя. Читаючи книгу, чітко уявляю описані в ній пусті понівечені обстрілами вулиці, будинки без вікон, стін та той сіро-жовтий січневий сніг, який нікого не радував і який так часто згадується в книзі.

Для мене головним героєм цього роману є не тридцятип’ятирічний   учитель української мови Паша, а ця жахлива, невідомо кому потрібна війна. Це людське горе і страждання. Це постійний страх. Це зруйновані долі та життя. Це нездійсненні мрії та сподівання. А Паша зовсім ще цього не розуміє, або просто не хоче розуміти, бо він надто обмежений: новинами не цікавиться, на вибори не ходить, власна сім’я для нього – порожнє місце, робота – справжня каторга, мова, яку він викладає – чужа і «незручна». Його девіз по життю: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». І раптом він виходить із зони комфорту і ніби перетворюється на головного героя комп’ютерної гри, в якій спочатку зовсім не розуміється, правила якої дізнається поступово. Можна сказати, що ця гра має три тури (тобто три дні блукань пеклом війни), пройшовши які, Паша перетворюється із боязкого невпевненого в собі «інваліда»  на чоловіка, який може взяти на себе відповідальність і попри все йти вперед до своєї мети.

Чи може так змінитися людина за три дні? У звичайному житті  – ні! А ось три таких страшних воєнних дні можуть змінити людину до невпізнанності. А ще можуть навпаки  її «зломити», знищити її життя, надії, майбутнє.  І я у цьому впевнена, бо знаю, бо бачила… .

Знаєте, читаючи цей роман, я раділа… Раділа, бо мене оточують і навчають зовсім інші вчителі. Ті, яким  не байдуже. Ті, які люблять свою  землю і вчать мене її любити. Ті, які з гордістю говорять українською, і я бачу і відчуваю, що їм зовсім за це не соромно. Тому, з усієї поваги до автора, але я не можу погодитися з думкою, яка червоною ниткою пронизує весь роман – «людям на Донбасі БАЙДУЖЕ!». Їм не байдуже! Моїм батькам не байдуже!  Мені не байдуже!

Не байдуже, бо війна триває й досі. Досі я бачу картини з цього роману: знищені будівлі, нерозірвані снаряди, танки та БТРи, які їздять нашими  вщент розбитими війною дорогами. Чую постріли, які лунають то далі, то ближче, то тихіше, то гучніше. І, як би дивно це не звучало, більшість дітей на ці звуки вже не реагує, ми звикли…і від цього робиться ще страшніше. Бо ці 3 дні пекла перетворилися на 7 років… . І коли настане кінець – ніхто, на жаль,  не знає. Дякую авторові за такий чесний роман, який, я впевнена, не залишить байдужим нікого. А це, як мені здалося, його основа мета.